Чистота духу

Чистота духу 

Чистота духу є щось направду велике. Є чистота тіла, є чистота душі, ― є чистота і духу, яка робить його здоровим.

Чистота духу пов'язана з істиною. Чистий той дух, що бачить мéжі і не переступає їх, той, що розрізняє велике і нікчемне, ніколи не обертає «так» у «ні», а «ні» ― у «так», ніколи не плутає добра і зла з їх незмінним «або ― або» (Мф 5:37; 6:24; 12:33). Чистота духу ― це та перви́нна слýшність, коли словáм завжди надається їх справжнього змісту, зв'язки́ трактуються реалістично, а мéжі кладуться чітко.

Нечистим дух стає від омани. Дух людини ще не нечистий остаточно, коли вона бреше, але при цьому сумління гризе її. Нечистим він стає тоді, коли людина не хоче більше знати, де істина. Дух людини ще не нечистий остаточно, коли вона помилково сприймає факти, схиблює думкáми, сýдить наóсліп, неналежно вживає словá і плутає явища. Нечистим він стає тоді, коли в людини зникає бажання розрізняти правду і неправду, коли їй байдуже, що містить у собі те чи інше поняття, коли у своїх судженнях вона не відчуває потреби звіряти їх з вічними Божими законами, коли для неї пошана до істини ― не справа чести, коли вона свідомо жонґлює значенням слів і речей, коли вона нехтує шляхетністю і статечністю в оцінюванні явищ і вчинків. Про це можна було б сказати ще багато…

І від цієї нечистоти духу людина може захворіти ― захворіти зовсім інакше, ніж од лихої пригоди чи від зарази. І не так, як хворіють од безладного життя, стаючи жертвою власних інстинктів або фантазій. То було б психічне захворення, тут же йдеться про захворення духу. Чи може дух захворіти? Може! ― Від свого ставлення до істини. Не тоді, коли він хибить проти істини, ― це ще не хвороба, ― але тоді, коли він скасовує істину як таку, або свідомо відступає від неї, або підкоряє її будь-якій неналежній меті, або її затуманює та фальшує. Тоді дух занедужує, ― і важко сказати, скільки так званих психічних хвороб постають, властиво, з цього, бо здоров'я духу залежить від істини, а душевне й тілесне життя ― від нього.

У чистоті та здоров'ї духу ― сила людини, але вони ж ― її вразливе місце в земному житті. Вони потребують охорони. Має бути щось, здатне постійно відкривати людському духові, де істина і де омана, де чисто і де нечисто. Погано, коли людина, знаючи, як слід учинити, не робить цього; за це вона «підлягає сýдові» (Мф 5:21-22). Але незмірно страшніша підміна самої істини, омана, що гніздиться в самому духові. Тому має бути щось, завдяки чому серце весь час оновляється в істині, дух очищається, погляд прояснюється, характер утверджується в своєму обов'язку. Це «щось» ― поклоніння Богові! Для людини немає нічого важливішого, ніж навчитися схилятися своїм внутрішнім єством перед Богом, ніж надати Йому місце, де Він міг би звеличитися і бути Сущим. Знати, що Бог, Носій істини, достойний безкінечного, безумовного поклоніння і внутрішньо це поклоніння чинити ― річ свята і велика, яка оздоровляє людину в самій її основі…

Ми повинні дати обíтницю виконувати поклоніння. Є дві особливо важливі пóри доби́: ранок і вечір. За нашого чáсу їх значýщість відчувається не так сильно, бо світання і смеркання вже не мають над нами такої влади, як над тією людиною, котра була глибше пов'язана з природою. Але й ми певною мірою відчуваємо (можливо, не усвідомлюючи цього), що з початком дня немов починаємо життя спочатку, а кінець дня є передвістям кінця життя… Це і є пóри, наперед визначені для поклоніння, в які належить у ньому вправлятися. Саме вправлятися, а не чинити його щойно тоді, коли відчуваєш гостру потребу. Молитва ― не тільки розкриття внутрішнього життя, що прагне виявитися зовні, але й дíяння людини, що виховує себе саму. Поклоніння Богові не є для нашої істоти чимось легким; його слід навчатися, а для цього потрібне вправляння.

Коли для поклоніння знадобляться словá, їх можна знайти у Святому Письмі, наприклад: «Усі ангели… впали перед Престолом ниць і поклонилися Богові, кажучи: "Амінь! Благословення, і слава, і мудрість, і подяка, і честь, і сила, і міць ― [належать] Богові нашому на віки вічні! Амінь"» (Об 7:11-12). Чудові рядки, перейняті поклонінням, містяться у псалмах і в книгах пророків. Але може бути, що словá прийдуть до нас самі… Або наше серце взагалі не потребуватиме жодних слів і буде поклонятися мовчки з глибокою свідомістю і святобливістю. Може також статися, що ми відчуватимемо отупіння, або знемогу, або нехіть: тоді треба хоча б стати перед Богом і трохи постóяти (кажучи прозаїчно) з шанобою і покорою… Ці миті будуть впливати на наше життя й утверджувати в ньому істину, надто якщо ми посилкуємося запліднити ними наші вчинки.

© Священник Ромáно Ґвардíні (1885–1968)

© Епископ Іов Коновалюк (український переклад і редакція), 2025