Псальма 103 (CIV) в українському віршованому перекладі
ПСÁЛЬМА 103 (CIV)
Благослови́, душé моя́,
Гóспода однóго!
Бóже мій, немá ні в кóго
вели́ччя такóго!
Ти вбрання́ од нас приймáєш —
визнáння і слáву,
Ти красý Свою́ явля́єш
і ди́вну постáву.
Мов у ри́зи, облачи́вся
Ти у ся́йво свíтле,
Ти напнýв висóко нéбо,
мов шатрó блаки́тне.
Ти Своı̈́ чертóги гóрні
вóдами вкривáєш,
кладéш хмáри, мов сходи́нки,
крилáто ступáєш.
Своı̈́ дýхи направля́єш —
вíсники летю́чі,
Своı̈́ слýги посилáєш —
плóмені палю́чі.
Ти постáвив зéмлю твéрдо —
не впадé повíки;
океáн на ній, як óдіж,
а на гóрах — рíки.
Речéш грíзне Твоє́ слóво —
і вóди несýться,
громови́й Твій гóлос чýють —
од стрáху трясýться.
Вгоруйдýчо підняли́ся,
плóсінню[1] влягли́ся:
Ти для них признáчив мíсце,
куди́ простягти́ся.
Положи́в Ти для них мéжі,
не минýть якíї
і не вéрнуться покри́ти
терéни земнíї.
Ти доли́нам дав потóки,
в гóрах вóди ллю́ться:
спрáгу звíрів угамýють,
онáґри[2] нап’ю́ться.
Пóнад вóдами і пти́цям
хóроше живéться:
з-пóміж круч, де мóстять кýбла,
ı̈́хній крик несéться.
Ти з висóт Своı̈́х небéсних
гóри напувáєш,
ди́вних діл Твоı̈́х плодáми
зéмлю насищáєш.
Ти рости́ш травý для скóту,
пашню́[3] в слýжбу лю́дям,
да насýщний хліб для сéбе
од землí здобýдем.
І винó у чоловіка
сéрце звеселя́є,
благовóнная оли́ва
лицé умащáє.
За той хліб, що чоловíку
сéрце укріпля́є,
Тобí рáтай[4] святобли́во
подя́ку складáє.
Насищáються дерéва,
ливáнськії кéдри,
що насáджені Тобóю,
Гóсподи Всещéдрий.
Гнíзда в’є́ там вся́ка пти́ця,
там лелéк осéля.
Схов для лáней — верхогíр’я,
для зайцíв же — скéля.
Сотвори́в Ти мíсяць свíтлий
дóби визначáти;
сóнце в нéбі собí знáє,
коли́ вже сідáти.
Простягáєш тьмý по нéбу,
і ніч наступає:
тодí вся́кий звір дібрóвний
на лóви рушáє.
Левчуки́ ричáть, для сéбе
здóбичи шукають:
ı̈́жі, Гóсподи, у Тéбе
і вони́ прохáють.
Зíйде сóнце — звір тікáє,
у лíгво ложи́ться,
чоловíк на своє́ дíло
йде весь день труди́ться.
Якí ди́вні Твоı̈́, Бóже,
ділá незчисли́мі!
Всі премýдро сотвори́в Ти,
земля́ пóвна ни́ми.
Ось — вели́кий óбшир мóря,
там гáду без лíку:
вся́ку мáє твар живóтну,
малý і вели́ку.
Кораблí пливýть далéко
по мóрю усьóму;
там кити́, що сотвори́в Ти
грáтися у ньóму.
Кóжная живá істóта
Твогó світотвóру
жде від Тéбе, аби́ дав їй
кóрму в свою́ пóру.
Ти дає́ш їм — здобувáють,
рýку отверзáєш —
насищáються всі блáгом,
всіх удовольня́єш.
А лицé Твоє́ одвéрнеш —
óстрахом проймýться;
дух з них вíзьмеш — пощезáють,
на прах розпадýться.
Ти пошлéш їм Свогó Дýха, —
создадýться знóву,
і лицé землí від Тéбе
одéржить віднóву.
Нехáй бýде слáва Твоя́,
Гóсподи, повíки!
Госпóдь Бог возрáдується
з діл Своı̈́х вели́ких.
Гля́не Він на Свою́ зéмлю —
вонá затрясéться;
задимýють крутí гóри,
як до ни́х діткнéться.
Бýду у життí хвали́ти
Гóспода щоми́ті,
псáльми Бóгові співáти,
пóки я на свíті!
Нехáй бýде моя́ мóва
ми́лою для Ньóго,
щоб радíв я із прихи́лля
Гóспода Святóго!
Нехáй зни́кнуть перестýпці
всі з лиця́ земнóго,
щоб із тих, хто кóїть злóчин,
не булó нікóго!
Благослови́, душé моя́,
Гóспода однóго!
Бóже мій, немá ні в кóго
вели́ччя такóго!
[1] Плóсінь — площи́нá, рівни́нá.
[2] Онáґри — ди́кі осли́.
[3] Пашня́ — зернó, збíжжя.
[4] Рáтай — хліборóб, рільни́к, орáч.
© Михайло Максимович (первотвір), 1869
© Епископ Іов Коновалюк (переробка), 2017
Благослови́, душé моя́,
Гóспода однóго!
Бóже мій, немá ні в кóго
вели́ччя такóго!
Ти вбрання́ од нас приймáєш —
визнáння і слáву,
Ти красý Свою́ явля́єш
і ди́вну постáву.
Мов у ри́зи, облачи́вся
Ти у ся́йво свíтле,
Ти напнýв висóко нéбо,
мов шатрó блаки́тне.
Ти Своı̈́ чертóги гóрні
вóдами вкривáєш,
кладéш хмáри, мов сходи́нки,
крилáто ступáєш.
Своı̈́ дýхи направля́єш —
вíсники летю́чі,
Своı̈́ слýги посилáєш —
плóмені палю́чі.
Ти постáвив зéмлю твéрдо —
не впадé повíки;
океáн на ній, як óдіж,
а на гóрах — рíки.
Речéш грíзне Твоє́ слóво —
і вóди несýться,
громови́й Твій гóлос чýють —
од стрáху трясýться.
Вгоруйдýчо підняли́ся,
плóсінню[1] влягли́ся:
Ти для них признáчив мíсце,
куди́ простягти́ся.
Положи́в Ти для них мéжі,
не минýть якíї
і не вéрнуться покри́ти
терéни земнíї.
Ти доли́нам дав потóки,
в гóрах вóди ллю́ться:
спрáгу звíрів угамýють,
онáґри[2] нап’ю́ться.
Пóнад вóдами і пти́цям
хóроше живéться:
з-пóміж круч, де мóстять кýбла,
ı̈́хній крик несéться.
Ти з висóт Своı̈́х небéсних
гóри напувáєш,
ди́вних діл Твоı̈́х плодáми
зéмлю насищáєш.
Ти рости́ш травý для скóту,
пашню́[3] в слýжбу лю́дям,
да насýщний хліб для сéбе
од землí здобýдем.
І винó у чоловіка
сéрце звеселя́є,
благовóнная оли́ва
лицé умащáє.
За той хліб, що чоловíку
сéрце укріпля́є,
Тобí рáтай[4] святобли́во
подя́ку складáє.
Насищáються дерéва,
ливáнськії кéдри,
що насáджені Тобóю,
Гóсподи Всещéдрий.
Гнíзда в’є́ там вся́ка пти́ця,
там лелéк осéля.
Схов для лáней — верхогíр’я,
для зайцíв же — скéля.
Сотвори́в Ти мíсяць свíтлий
дóби визначáти;
сóнце в нéбі собí знáє,
коли́ вже сідáти.
Простягáєш тьмý по нéбу,
і ніч наступає:
тодí вся́кий звір дібрóвний
на лóви рушáє.
Левчуки́ ричáть, для сéбе
здóбичи шукають:
ı̈́жі, Гóсподи, у Тéбе
і вони́ прохáють.
Зíйде сóнце — звір тікáє,
у лíгво ложи́ться,
чоловíк на своє́ дíло
йде весь день труди́ться.
Якí ди́вні Твоı̈́, Бóже,
ділá незчисли́мі!
Всі премýдро сотвори́в Ти,
земля́ пóвна ни́ми.
Ось — вели́кий óбшир мóря,
там гáду без лíку:
вся́ку мáє твар живóтну,
малý і вели́ку.
Кораблí пливýть далéко
по мóрю усьóму;
там кити́, що сотвори́в Ти
грáтися у ньóму.
Кóжная живá істóта
Твогó світотвóру
жде від Тéбе, аби́ дав їй
кóрму в свою́ пóру.
Ти дає́ш їм — здобувáють,
рýку отверзáєш —
насищáються всі блáгом,
всіх удовольня́єш.
А лицé Твоє́ одвéрнеш —
óстрахом проймýться;
дух з них вíзьмеш — пощезáють,
на прах розпадýться.
Ти пошлéш їм Свогó Дýха, —
создадýться знóву,
і лицé землí від Тéбе
одéржить віднóву.
Нехáй бýде слáва Твоя́,
Гóсподи, повíки!
Госпóдь Бог возрáдується
з діл Своı̈́х вели́ких.
Гля́не Він на Свою́ зéмлю —
вонá затрясéться;
задимýють крутí гóри,
як до ни́х діткнéться.
Бýду у життí хвали́ти
Гóспода щоми́ті,
псáльми Бóгові співáти,
пóки я на свíті!
Нехáй бýде моя́ мóва
ми́лою для Ньóго,
щоб радíв я із прихи́лля
Гóспода Святóго!
Нехáй зни́кнуть перестýпці
всі з лиця́ земнóго,
щоб із тих, хто кóїть злóчин,
не булó нікóго!
Благослови́, душé моя́,
Гóспода однóго!
Бóже мій, немá ні в кóго
вели́ччя такóго!
[1] Плóсінь — площи́нá, рівни́нá.
[2] Онáґри — ди́кі осли́.
[3] Пашня́ — зернó, збíжжя.
[4] Рáтай — хліборóб, рільни́к, орáч.
© Михайло Максимович (первотвір), 1869
© Епископ Іов Коновалюк (переробка), 2017
Коментарі
Дописати коментар