Епископ Луцький і Рівенський Іов про Патріярха Філарета і УПЦ Київського Патріярхату (інтерв'ю 2017 р.)

ЕПИСКОП ЛУЦЬКИЙ І РІВЕНСЬКИЙ ІОВ КОНОВАЛЮК (УАІПЦ): «ПАТРІЯРХ ФІЛАРЕТ ― СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ УКРАЇНИ, АЛЕ УПЦ КП АКТИВНО ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ЕРЗАЦ РПЦ МП».

― Владико, двадцять п'ять літ тому, 25-26 червня 1992 року, у Києві відбувся Об'єднавчий Собор Української Православної Церкви (УПЦ) і Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), на якому було створена єдина Українська Православна Церква Київського Патріярхату (УПЦ КП). Як ви особисто сприйняли цю подію, адже були на той час, як відомо з вашої біографії, членом УАПЦ?

― Коли я побачив у теленовинах, як на молебні перед початком Собору в домовому митрополичому храмі св. Філарета Милостивого протодиякон Володимирського катедрального собору Микола Кипріянович Климчук (я потім мав за щастя познайомитися особисто з цим надзвичайно гідним і побожним чоловіком, вічна йому пам'ять!) виголошує молитовні прохання крізь сльози, ― я теж плакав: від несподіваної радости, що об'єднання УПЦ і УАПЦ таки сталося, і від болючого переживання за майбуття Української Церкви Київського Патріярхату... Незабаром я сам став (у міру своїх скромних можливостей) активним учасником розбудови Київського Патріярхату, одержав сан ієродиякона у серпні 1992 року, служив при архиєреях у Луцьку, Рівному, Житомирі, Києві та Білгороді, багато їздив по парафіях, що переходили до Київського Патріярхату, був офіційним спостерігачем на Помісному Соборі 1993 року, який обрав Патріярхом Київським і всієї Руси-України вікопомного Володимира Романюка, а також делегатом від Рівенської епархії на Помісному Соборі 1995 року, який обрав Патріярхом Київським і всієї Руси-України Філарета Денисенка.

― Чи не вважаєте Ви, що у червні 1992 року очільник УПЦ митрополит Філарет Денисенко пішов на об'єднання з УАПЦ тільки під тиском обставин: тому що не став свого часу Патріярхом Московським, був скомпрометований через викривальні публікації у ЗМІ й усунутий зі своєї посади на Харківському Архиєрейському Соборі УПЦ 27 травня 1992 року?

― У житті все набагато складніше, ніж це комусь здається чи бажається. Поведінка і церковна діяльність навіть великих і святих отців Церкви часто була зумовлена не однією лише боротьбою за істину, але й обставинами, що склалися, особистими симпатіями й антипатіями, властивостями вдачі тощо. Звичайно, Філарет Денисенко великою мірою діяв під тиском обставин, але той тиск (з боку Москви) був настільки шаленим, що годі було б його витримати комусь іншому… З цієї точки зору теперішній Патріярх Філарет, безумовно, справжній герой України, бо всупереч усім обставинам не звернув з обраного шляху, не злякався погроз і анатем, а стійко боровся за розбудову своєї Церкви.

― Як відомо, 1992 року далеко не всі послідовники УАПЦ підтримали її об'єднання зі структурою митрополита Філарета. Майже половина епископів УАПЦ не взяли участи в Об'єднавчому Соборі… Чи не було у вас спокуси підтримати цю частину УАПЦ? І як було справжнє ставлення до цього об'єднання з боку Патріярха Мстислава?

― У 1992 році епископат УАПЦ становив собою, великою мірою, сумне видовище… Так, були деякі яскраві й талановиті, по-своєму гідні архиєреї (наприклад, Володимир Романюк, Андрій Абрамчук, Данило Ковальчук та ін.), але загалом епископат не вирізнявся якимись канонічними чи моральними принципами. Особисто я на той час сприйняв воз'єднання УАПЦ та УПЦ митрополита Філарета з надхненням, сподіваючись, що мудрий, грамотний, культурний та досвідчений митрополит Філарет Денисенко якось упорядкує життя незалежної Української Церкви.

Коли я дивився по телебаченню перше евхаристійне співслужіння епископату УПЦ КП в Софійському соборі м. Києва, то звернув увагу на змарніле обличчя митрополита Філарета, на певну скутість його рухів і слів. Гадаю, йому було дуже важко тоді: недавня зрада більшости близьких людей і співпрацівників, антиканонічні звинувачення з боку РПЦ МП і відчайдушні спроби утримати церковне кермо у своїх руках, а тут довелося співслужити з людьми, які були одягнені в архиєрейські ризи, але і за своїми особистими якостями, і за своїм канонічним походженням не сприймалися митрополитом Філаретом як справжні архиєреї. Адже відомо, що він тоді був більш ретельним у канонічних питаннях [так мені, наївному, довгий час здавалося, хоча пізніше я став більш ніж сумніватися в цьому, особливо у зв'язку зі створенням ПЦУ і «реанімацією» УПЦ КП 2019 р.], вважав усі «боднарчуківські», вчинені в УАПЦ під керівництвом митрополита Івана Боднарчука хиротонії недійсними, а на момент об'єднання з УАПЦ пересвятити всіх її архиєреїв не встиг. Окрім Антонія Масендича та Володимира Романюка, всіх інших архиєреїв УАПЦ, за винятком, здається, лише Андрія Абрамчука та Василя Боднарчука (які на поновну хиротонію не погодилися), Філарет перерукоположив лише після об'єднання [теж моя наївна, багатолітня хибна думка, адже насправді Філарет пішов на явну, блюзнірську фальсифікацію, таємно перерукоположивши і Антонія, і Володимира аж через три місяці після створення УПЦ КП, і при цому дійстві, на літургії, яка спеціяльно знімалася на відео, поминався як первоєрарх Алєксій Московський, бо так хотіли створити видимість, буцімто перерукоположення відбувалося ще до заборони Філарета Москвою, ще до створення УПЦ КП].

Неучасть в Об'єднавчому Соборі деяких архиєреїв УАПЦ не означає, що саме об'єднання було нелегітимним, адже після Собору всюди проходили епархіяльні з'їзди, які загалом підтримали створення УПЦ КП, а весь колишній епископат УАПЦ після цього став співслужити з митрополитом Філаретом як із Заступником Патріярха Мстислава.

Що стосується духовенства УАПЦ, яке виступило проти об'єднання з Філаретом, то його можна умовно розділити на дві частини: на тих, хто не сприймав Філарета швидше за все з ідеологічних причин (наприклад, протопресвітер Володимир Ярема), і на тих, хто повстав проти возз'єднання з Філаретом лише з меркантильних міркувань або під впливом російських спецслужб…

Я ж особисто був категорично проти розколу єдиної УПЦ Київського Патріархату та «відтворення» УАПЦ, жодної спокуси підтримати тоді розкольників у мене не було. Втім, зараз я ставлюся до тих подій більш сторонньо та спокійно. Адже і сам Філарет, який позбавив священного сану і відлучив від Церкви творців нової УАПЦ Петра Петруся, Михайла Дуткевича, Володимира Ярему, Івана Пашулю, Юрія Бойка та Богдана Рожака (див. рішення Священного Синоду УПЦ КП від 9 березня 1993 року), у наступні роки став приймати рукоположених у новоствореній ними УАПЦ кліриків в сущому сані та всіляко шукати з «братньою» УАПЦ повної єдности (за умови визнання себе єдиним і незмінним главою Української Церкви).

Патріярх Мстислав, звісно, хотів керувати Церквою без заступника в особі Філарета Денисенка, але за станом здоров'я був уже нездатний на це. Він видавав суперечливі укази (наприклад, 20 жовтня 1992 року у своєму «Зверненні до епископату, духовенства та мирян УАПЦ» не визнавав рішень Всеукраїнського Об'єднавчого Собору від 25-26 червня 1992 року і того ж дня на офіційному бланку благословив митрополиту Галицькому Андрію Абрамчуку внести доповнення до Епархіяльного Статуту Івано-Франківської єпархії із заміною в ньому назви «УАПЦ» на «УПЦ – Київський Патріархат»)… Якщо коротко, то Патріярхом Мстиславом просто маніпулювали в останній період його життя, ось чому він то визнавав, то не визнавав створення УПЦ КП.

Це, до речі, дуже схоже на ситуацію в РПЦЗ, коли в останні роки свого первоєраршества старенький і вже не цілком здатний адекватно сприймати реальність митрополит Віталій Устінов (1910‒2006) під впливом різних зацікавлених, часто-густо шахраюватих осіб видавав суперечливі укази, на підставі яких виникло кілька конкуруючих і навіть ворогуючих юрисдикцій, які вважають себе єдиними «канонічними» правонаступниками РПЦЗ.

― Складається враження, що ви ставитеся до особи Патріярха Філарета з великою повагою. Чому ж тоді ви самі покинули Київський Патріярхат?

― Якщо казати коротко, я покинув УПЦ КП через те, що ця юрисдикція почала активно перетворюватися на ерзац РПЦ МП, а не на справжню, гідну, вистраждану Церкву українського народу. Волів би помилитися, але саме таким я бачу теперішній стан Київського Патріярхату.

Мій колишній духовний отець, нині митрополит Білгородський та Обоянський, постійний член Священного Синоду УПЦ КП і Екзарх Всеросійський Іоасаф Шибаєв, двадцять років тому так казав про причини свого виходу з Московського Патріярхату: «Моє сумління християнина і пастиря не дозволяє мені з багатьох причин перебувати у складі Московської Патріярхії. Довгий час я не знаходив відповідей на пекучі для мене питання буття Церкви ― розбіжність поміж ученням Церкви та її реальним життям, процвітання у лоні Церкви брехні, підлабузництва, хабарництва, кумовщини, лицемірства, прагнення за будь-яку ціну до набуття матеріяльних благ, цілковита байдужість до духовних потреб пастви». Ці ж ознаки, за невеликим винятком, я дедалі більше спостерігаю у лоні рідного мені Київського Патріярхату… Чому їх не бачить або на них не реагує тепер той же митрополит Іоасаф ― не знаю. Я це бачу, але щось змінити там на краще я не був і не є спроможний.

Мені надзвичайно болить якесь церковне і просто людське здичавіння, що стало притаманним багатьом клірикам УПЦ КП, які вважають себе «сіллю землі», тобто щирими патріотами-будівничими Української Помісної Церкви, а насправді ганьблять її своїми поглядами, словами і вчинками.

Ось свіжий приклад. Нещодавно у Фейсбуці на сторінці одного священника УПЦ КП я звернув увагу на хибний текст тропаря Всім Українським Святим (недолугий переклад церковнослов'янського тропаря «Всем святым, в земле Российской просиявшим»), а також на неналежну, історично безпідставну і літургійно безглузду дату відзначення пам'яти Всіх Українських Святих у Другу неділю після П'ятдесятниці. І що ж я почув у відповідь? ― «Дядько моцковскій, ти чого в чужий монастир зі своїм уставом лізиш?» і «вже пора збирати чемодани на Расєю»!.. ― Просто хамство і цілковите небажання над чимось міркувати, щось дізнаватися, перевіряти чи виправляти… Але ж сторінку цього священика читають чимало кліриків УПЦ КП, і нікого з них те, про що я казав, не зворушило! Отже, що відбувається з духівництвом УПЦ КП? Стають дикунами і невігласами, надолужуючи цей свій «недорозвиток» лише пихою і зухвальством. Я до такої Церкви належати не можу і не хочу.

Розпитував Олександер Солдатов, інтерв'ю публікувалося на сайті Портал-Кредо у червні 2017 р.

На світлині: я, тоді архидиякон Воскресенського собору м. Рівного Вікентій Коновалюк, причащаюся з рук Патріярха Київського і всієї Руси-України Філарета Денисенка під час освячення Михайлівського храму УПЦ КП в тодішньому м. Кузнецовську (теперішньому Вараші), 1997 або 1998 р.